[Юха Мието]

В.Кулаковский (2004 год, без названия)

Мушу визнати, що зі своїм батьком впродовж життя я спілкувався зовсім мало. Незважаючи на те, що приблизно 16 років ми прожили під одним дахом, спільних тем у нас майже ніколи не було. Зазвичай ми лише вітались, бажали один одному гарних снів, тривіально цікавились справами. Між нами навіть спалахнули дві-три «холодні» війни, які зрештою, пригадуючи історію другої світової, можна назвати ще й «дивними». Але щоб там не відбувалося, ми ніколи відверто не сварились, а якщо й гнівались чи ображались, то по-чоловічому, мовчки. Іншими словами, пригадуючи історію першої світової, «верденських м’ясорубок» ми не розігрували. Напевно саме через обмаль спілкування в моїх нинішніх спогадах особливо яскраво спалахують фрагменти минулого, які нас зближують.

1981-ий. Мені шість років. Я підходжу до батька з розгорнутою газетою, показую йому турнірну таблицю чемпіонату СРСР по футболу і прошу пояснити, що там до чого. Батько довго, неквапливо й цікаво розповідає про кількість ігор, перемоги, нічиї, поразки, різницю забитих і пропущених, нарахування очок, двоколову систему і все таке. В одну мить, принаймні зараз так здається, футбол для мене перетворюється майже на релігію. Влітку 1982-го, під час своїх перших шкільних канікул, чемпіонат світу в Іспанії я дивлюсь вже очима фанатичного вболівальника. Гол Андрія Баля у ворота збірної Бразилії пам’ятаю, наче бачив ту гру кілька днів тому.

Так ми з батьком стаємо спільниками. Ми божевільно вболіваємо за київське «Динамо» і збірну СРСР, відверто недолюблюємо усі московські клуби, а календарний матч зі столичним «Спартаком» перетворюється для нас чи не на Армагеддон. Після поразки від червоно-білих (це майже неможливо, але раз чи два таке трапилось) у мене підвищується температура, болить шлунок, я роздратований. Мене мучить безсоння. Батько ж трагічно напивається з друзями, ігноруючи повсякденний ритуальний перегляд інформаційної телепрограми «Час».

У травні 1986-го, коли в Ліоні у фіналі кубка володарів кубків Олег Блохін забиває другий гол у ворота мадридського «Атлетіко», ми з батьком несамовито горланячи, обіймаючись і підстрибуючи до стелі, ненароком розбиваємо дорогу кришталеву люстру, яка, курва, підступно висіла над нами. Вона розлітається на крихітні друзки по підлозі, але ми не зважаємо. Мати зітхає і йде до кухні за віником. Нічого не вдієш. Чоловіки. Футбол.

А ще батько навчив мене влучно пробивати по м’ячу «шведкою», тобто зовнішньою стороною, грати в шахи і пінг-понг. Здається, все. Решта, то привітання, прощання, поздоровлення і «як твої справи». Можливо все могло бути якось інакше. Змістовніше. Але мені чомусь здається, що все має бути саме так, як воно є. Просто і без зайвих розмов.

Якось нещодавно я зазирнув до нього в кімнату і запитав чи буде він пити чай. Батько дивився «Невгамовну Анжеліку». Не відриваючи погляд від екрана, він ствердно кивнув. Я приніс чай і ледве втримався від чорного гумору з приводу його кінематографічних вподобань. Можливо він просто вбиває час і насправді йому просто облом вимкнути цю допотопну гидоту від жабоїдів, подумав я, і вийшов з кімнати нічого вголос не зауваживши.

Через кілька годин я знову постукав до нього. Цього разу запропонував каву. Батько зосереджено дивився вже «Анжеліку – маркізу янголів». Він жестом дав знати, що зовсім не проти добре звареної міцної кави, але очей від перегляду стрічки не відірвав. Невже це старість і цілковита втрата смаку, розмірковував я, готуючи каву. Досить глузувати, можливо що на мене через кільканадцять років чекає те ж саме. Генетичний зв’язок і все таке інше.

Коли я приніс каву, по екрану повзли титри. Батько дещо вайлувато потягнувся за чашкою, посміхнувся, подякував і подивився у вікно. Сонце кольору живої вулканічної лави, якою її завжди показують телеканали на кшталт «Діскавері», сідало далеко в засніженому полі.

- Чарівно вечоріє, - сказав батько.
- Угу. В місті такого дива не побачиш.
- В юності я був закоханий в Мішель Мерсьє, - раптом зізнався він.
- Я в Софі Марсо, - зізнався я.
- В цьому є щось французьке. Відчуваєш? – запитав батько.
- Відчуваю, - погодився я.
- У мене є якийсь коньяк з Марселю, прихований від матері в гаражі, - сказав батько.
- У мене є диск з піснями Джо Дассена, - сказав я.
- Ну, тоді ходімо, - запропонував він і ми рушили, залишивши сонце вмирати наодинці.